Skip to Content

Де корені деяких останніх тенденцій в українській освіті?

Пнд, 09/27/2010 - 10:11
 
Автор: 
Євгенія Лебідь

Відомим і загальнозрозумілим є той факт, що у країнах пострадянського простору час від часу виникають спільні тенденції (а водночас ― і схожі супутні проблеми) у розвитку різних галузей суспільного життя. Освітній сектор у цьому переліку не є винятком, оскільки гіперболічно централізована і бюрократизована радянська освіта мала значні труднощі та вимагала термінових реформ, що у таких державах колишньої Співдружності, як Україна, Росія, Грузія, Казахстан, здійснювалися доволі мляво, частково і непомірковано, або не здійснювалися взагалі ― як-то у Білорусії.

Відтак, не дивно, що окремі симулятивні інновації ні до чого не призводили, а все ж таки здійснені зміни у змісті та структурі освіти не змогли подолати фундаментальних проблем цієї галузі, спільних для всіх згаданих країн:

  • зниження рівня професіоналізму та недостатня кваліфікація викладацького складу;
  • погіршення якості підготовки студентів, що призводить до зменшення їх конкурентоспроможності на ринку праці;
  • низька якість освітньої інфраструктури (скандальна убогість матеріально-технічної бази деяких освітніх закладів).
Незаперечно, що похідними від цих глобальних негараздів є інші, локальніші труднощі, що по-різному конкретизуються залежно від національної специфіки освітніх систем. Проте останнім часом в Україні й Росії у визначенні пріоритетних проблем освітньої сфери та шляхів їх подолання намітилася вже аж надто разюча збіжність, узгодженість. Тож volensnolens постає питання, чим така синхронність зумовлена: складним спільним минулим чи „багатообіцяючим” спільним майбутнім? Наведемо кілька таких спільних тенденцій.
І. Посилена увага до сектору профосвіти. У 90-х рр., як в Україні, так і в Росії, профосвіта пережила „апокаліпсис”, й наразі потребує тотального відродження, оскільки фінансовані державою освітні програми, що продукують „білі комірці” (юристів, менеджерів, маркетологів) стали абсолютно нерентабельними ― їх чисельні випускники не мають попиту на ринку праці та найчастіше працюють не за фахом. І це в той час, коли критично не вистачає токарів, фрезерувальників, електромонтажників та ін. робітничих спеціальностей.
Зрозуміло, що такий дисбаланс вимагає невідкладних рішень з боку держави та роботодавців. У серпні цього року президент РФ Д. Медвєдєв, відзначаючи необхідність модернізації профосвіти, наголосив на потребі часткової участі працедавців у її фінансуванні та формуванні запитів з різних спеціальностей. Також наприкінці серпня прозвучала і заява прем’єр-міністра України М. Азарова про необхідність створення нової моделі взаємодії освіти і реального сектора економіки, підкріплена міркуваннями міністра освіти Д. Табачника про потребу надання права ПТУ вести самостійну фінансову діяльність, що, безумовно, має на меті й залучення сфери бізнесу до фінансування цих закладів і корегування попиту на конкретні професії (збільшення мотивації).
ІІ. Ідея скорочення ВУЗів, що, в принципі, не нова для обох держав, зумовлена низьким рівнем підготовки викладацького, а відповідно ― і студентського, складу (ситуація, коли посередності продукують посередності) у квазі-ВУЗах, які сумнівними шляхами здобули ліцензії та акредитації. Нинішній міносвіти Росії А. Фурсенко вказав на цю проблему ще у 2008 році, висловивши думку про те, що в РФ після капітального скорочення ВНЗ має залишитися близько 50-ти конкурентоспроможних університетів, котрі матимуть повне право на ефективне державне фінансування („Российская газета” - Федеральный выпуск №4798 от 25 ноября 2008 г.). Саме тоді намітилася тенденція посилення вимог до ліцензування ВУЗів, із закриттям або пониженням статусу найбільш одіозних. А вже нещодавно віце-прем’єр міністр РФ С. Іванов після засідання Держради в Кремлі ще раз наголосив на потребі скорочення ВНЗ, за рахунок об’єднання „слабких” закладів, що дозволить належно підтримувати з держбюджету провідні.
Схожі заяви прозвучали і в Україні. 20 серпня президент В. Януковуч закликав скоротити ВУЗи в Україні, посилаючись на низьку якість пропонованих послуг у деяких з них. 27 серпня на позаплановому засіданні КМ, присвяченому реформам освіти прем’єр-міністр М. Азаров підтримав висловлену президентом думку. І вже закономірно прозвучала заява Д. Табачника про важливість укрупнення ВНЗ, об’єднання „мілких” ВУЗів у великі учбові комплекси, а також надання права навчати магістрів лише обраним навчальним закладам.
ІІІ. Поступовий перехід до платної освіти. Явні труднощі із держфінансуванням у сфері освіти змушують учбові заклади в ринкових умовах змушують учбові заклади шукати допоміжні засоби для існування НЕЛЕГАЛЬНО ― за рахунок матеріальної допомоги учнів та їх батьків, спонсорської допомоги окремих осіб та організацій. Вихід (частковий чи повний) освітньої системи з бюджетної сфери дозволить освітнім структурам заробляти кошти вже ЛЕГАЛЬНО. Так представник президента РФ у Північно-Кавказькому федеральному окрузі Олександр Хлопонін вважає необхідним створення фондів цільового капіталу (ендаумент) у російських школах для отримання додаткового фінансування. А змінена організаційно-правова форма ПТУ та університетів дозволить залучати не-державні інвестиції та формувати бюджет закладу. Водночас, такі зміни в освіті побічно вплинуть на рівень її доступності для значної кількості населення. Певно, саме з огляду на суперечливий характер і наслідки такої реформи, у Росії так досі й не набув чинності Федеральний закон № 83, прийнятий у травні цього року; його виконання призначене спочатку на січень 2011, тепер відкладено до 2012. Кардинальна зміна системи фінансування освіти, відсутність стандартів безкоштовних освітніх послуг, принцип „подушного” фінансування, покладений в основу закону ― все це, поки що робить його виконання неможливим та викликає спротив у суспільстві. Чи ж не з огляду на такий значний резонанс, спричинений різкою спробою вивести освіту з бюджетної сфери у сусідів, українським урядом був обраний обхідний шлях. Постанова КМУ від 27 серпня 2010 року № 796 легалізувала поки що лише деякі платні послуги ВУЗів. Цілком можливо, що це лише перший пробний крок у напрямку платної освіти.

Замість підсумку. Залишаючи право читачеві робити висновки про випадковість/невипадковість наведених збігів, вважаємо за потрібне зауважити, що будь-який конформізм України у сфері освіти є загрозливим, оскільки значно знижує її здатність самостійно орієнтуватися у змінних умовах міжнародних ринків освіти й праці, критично осмислювати набутки сусідів і шукати власне національні шляхи подолання існуючих проблем. Тож реформи української освіти apriori мають бути адекватні українським реаліям, осмислені й продумані, обумовлені перш за все потребами держави і її народу.